У міжвоєнний час львівські газетярі відзначали, що новини про криваві екзекуції, які виконували щодо засуджених на злодійському суді - дінтойрі - частіше з'являлись у варшавській пресі. У львівському злодійському світі також існував свій спеціальний суд. Він був специфічно організований, мав права, згідно яких діяв та передбачений спосіб виконання вироків. Добути достовірну інформацію про дінтойру журналістам львівських видань було вкрай важко. Найвірогіднішими джерелами у цьому питанні натоді виступали поліцейські комісари (охочіше на такі теми розмовляли ті, котрі уже перебували на пенсії), пише ulvovi.info.
Як був організований злодійський світ Львова
Злодійська громада міста, як засвідчив один із таких інформаторів-поліціянтів, була єдиним цілим - всі добре знали один одного, а кожен злодій мав свій псевдонім. Львівська злодійська братія перебувала у тісному контакті з позальвівськими злодійськими організаціями. Зокрема, допомагала їм, коли ті перебували у місті, підготовляла помешкання і т.п. Якщо ж виникали проблеми, наприклад, злодійська операція провалилась, місцеві злодії з усіх сил намагались витягнути своїх побратимів із біди.
Поміж злодіями часто виникали суперечки. І не лише стосовно поділу здобичі. Непорозуміння могли стосуватись помешкання, коханки, а також образи честі. Як зазначали поліцейські, звичай звертатись до суду, в якому засідали самі злодії, існував, починаючи з 20-х рр. минулого століття.
Основні норми і правила злодія
Усі суперечки вирішує злодійський суд - дінтойра. Тут слід одразу зазначити: дінтойра не розглядала справ, які торкались з одного боку злодія, а з другого - особи, яка не входила в організацію. Це був суд, який стосувався виключно справ всередині їхньої "громади". Не було жодного випадку, аби дінтойра розглядала справу, коли, наприклад, злодій почувався скривдженим надто суворим суддею, прокурором чи поліційним комісаром. Злодій розумів, що його справа - красти, а поліція власне для того й існує, аби його зловити, прокурор - аби висунути звинувачення, а суддя - засудити. Тому загалом у львівському злодійському світі до поліції ставились з повагою. Нерідко злодій, коли зустрічав на вулиці поліціянта, чемно йому кланявся.
У дінтойрі справи вирішувались на підставі неписаного звичаєвого права, яке діяло у злодійському світі. Ці норми злодій не мав права переступати.
Перший і головний постулат - чесний поділ здобичі зі своїм спільником. Один злодій стоїть на чатах поблизу брами, другий входить у помешкання. Звісно, він може приховати якусь цінну річ. Тому їхня спілка тримається на довір'ї. Звинувачення злодія у тому, що він обманув чи систематично обманював свого напарника, було одним із найсерйозніших.
Спільники зобов'язувались допомагати один одному у випадку біди. Той, який залишився на волі, повинен не лише намагатися допомогти своєму ув'язненому товаришу, а також його коханці, чи дружині з дітьми. Зокрема, надсилати приятелю їжу, оплачувати адвоката, домовитись зі свідками чи навіть організувати втечу. Ці ж обов'язки стосувались і коханки.
Найогидніший злочин - доноси. Стукача (капуся), який за гроші зрадив свого приятеля чи навіть ворога - але зі злодійського середовища, який виконує роль поліційного конфідента, карали без найменшого милосердя. Зазвичай такий стукач покидав не лише ряди злодійської організації, але й цей світ. Були два варіанти - або куля, або ніж ("майхер").
Які справи вирішували дінтойра?
Суддями дінтойри були старші досвідчені злодії, які добре розбирались в існуючих правилах. Звісно, суд не функціонував постійно - його скликали для вирішення конкретної справи. Також не було чітко унормованої кількості суддів. Траплялось, що їх могло засідати кільканадцятеро. Головуючим на суді був найповажніший член львівської організації. Наприкінці 20-х - на початку 30-х рр. цю функцію частіше від інших виконував Янкель Столяр. Оскаржений був зобов'язаний з'явитись особисто.
Дуже часто розглядались справи, які стосувались образи честі. До прикладу, один злодій закине іншому, що той стукач. Аби очистити себе від такого звинувачення, той звертається до дінтойри. Якщо є зауваження до блатників (пасерів - тих, хто перекуповував крадене), то розгляд міг закінчитись бойкотом перекупника. Жоден злодій не смів у такому разі збувати йому свою здобич.
На дінтойрі також могли вирішувати, яку суму має сплачувати спільник сім'ї свого товариша, який перебуває в ув'язненні. Траплялись випадки, коли злодійський суд приймав рішення про вигнання зі Львова конкретного злодія - на певний час чи назавжди.
На одному із засідань дінтойри, яке відбувалось у шинку Сельзера (навпроти фабрики содової води "Тартика"), головував Мойсє Пехтман. Суд скликали у справі злодія Мундка Кандля, якому декілька "потокових" злодіїв (тобто тих, котрі крали з возів) закинули, що він видав їх потерпілим. Відтак здобуту скриню з милом вони віддали, бо потерпілий пригрозив їм поліцією. Кандель побоювався помсти, тому сам скликав дінтойру. На суді він представив свої аргументи і засвідчив алібі. "Потоковці" представили своїх свідків. Тоді розгляд справи перенесли. Який був її фінал, нам, на жаль, невідомо.
- 142 перегляди