21 листопада, напередодні Дня пам'яті жертв голодоморів і політичних репресій, близько 100 львів’ян зібралось на вечір-ревієм «Схилімо голови в скорботі», щоб вшанувати пам’ять жертв Голодомору 1932-1933 років. Серед учасників були очевидці тих страшних подій.
«Першочергова мета цього заходу – показати свою повагу до людей, які пережили ті страшні події, пом’янути їхню світлу пам’ять, – про це повідомив директор Львівського територіального центруобслуговування пенсіонерів Віталій Брославський.
84-річна Тетяна Мокра, що родом із Київщини, пережила два голодомори – 1932-1933 років і післявоєнний.Незважаючи на те, що була маленька все добре пам’ятає.
«Від голоду вимерла половина мого села», – розповіла Тетяна Михайлівна.
«Наша родина була заможна, але не куркулі. Мимали поле – 4 морги землі та велику господарку, яку від нас забрали в один день. А далівигнали із села. Улипні 1932 року арештували мого батька та відправили на Соловки. Ми з мамою залишились удвох,ходили по чужих села, жебракували. Булище два старші брати, але вони працювали в Києві».
Тетяна Мокра розповіла, що згодом її мама почала працювала в колгоспі, щодня приносила додому кусочок хліба, який маленька Тетяна ділила зі своєю старенькою бабцею. Бабця скоро померла: «Вона один раз дрібненько вкусить хліба і весь майже цілісінький шматочок віддасть мені, дуже хотіла врятувати мене. Одного дня бабці не стало – розпухла і померла, хоронили всією родиною».
Коли згадує про ті події, наочі Тетяни Михайлівни навертаються сльози: «Одного вечора мама не прийшла додому, і я, трирічна дитина, залишилась з котом та собакою сама. Сама самісінька на цілому світі».
«Пам’ятаю той день, коли мама не прийшла з роботи. Вже потім я дізналася, що вона не могла дістатися домівки через безсилля й опухлі ноги. Я лишилась одна. Ходила селом, просила милостиню, а потім потрапила до колгоспного дитячого садочка. Ввечері дітей забирали батьки, а я вилазила через вікно й бігла додому поглянути, чи не повернулася мама», – розповіла Тетяни Михайлівни.
Через два місяці, Тетяна Михайлівна дізналась, що її мама жива, весь той час перебувала в Києві у сестри, там її лікували і виходжували родичі, так щоб ніхто не знав.
«Як пізніше мені розповіли, дружина маминого брата побачила маму серед поля. Вона лежала опухла з голоду та не могла встати. Дідусь попросив одноосібника, що мав ще коня, привезти матір до його хатини. Так її врятували. Про мене ніхто не згадав. Маму через два тижні відправили нічним пароплавом до Києва. Там вона працювала поденницею в заможних людей (були і такі в час Голодомору) за хлібні відходи, з яких сушила сухарі».
Потім мама повернулася додому. Вона привезла мішок сухариків і хліб. Дала мені тонесенький шматочок тільки за те, щоб я знову йшла в дитсадок. Дідусь же казав їй: "Дитині не давай нічого їсти, вона в яслах виживе, пильнуй себе, бо ти нікудишня".
Мама знову почалапрацювати у колгоспній кошарі.
«Згодом до сільської ради прийшло повідомлення, що мого батька, Табачного Макара Самійловича, засуджено на десять років позбавлення волі та відправлено на Соловки. Мене одразу вигнали з ясел, а маму – з колгоспу. Ми залишилися наодинці з бідою, без житла і засобів існування», – згадує Тетяна Мокра.
«Матір пішла до свого батька, але виконавець із сільської ради попередив дідуся, що коли той прийме нас до себе, тобто надасть прихисток родині "ворога народу", то його теж вивезуть на Соловки чи деінде. Змушені були ночувати в полі, під копицями сіна. Потім мама в сусідньому селі за їжу допомагала людям обробляти городи».
Тетяна Михайлівна розповіла, що коли настала зима, то вони з мамою знов повернулись до своєї хати.
«Дідусь з мамою викопали землянку, виклали із середини уламками дощок, які залишилися від розібраної хати. Три сходинки вниз, двері з віконечком та однією шибкою. Стіни земляні, для спання – настил з дощок».
У 1934 році, перезимувавши у холоднійземлянці, я захворіла – простудила суглоб, лікарі діагностували у мене туберкульоз лівого кульшового суглоба.
«Так ми жили у землянці аж до 1937 року. Про повноцінне лікування не було й мови, хоча й вживала якісь таблетки, але не могла ходити, сильно кульгала, однак поступово почала виходжуватись сама», – згадує жінка .
«У 1937 році мамина родина купила нам половину хатини. Це була одна кімнатка з маленьким віконечком, без жодних сіней чи коридору. Дідусь склав пічку-плиту. Які ми були щасливі».
Тетяна Михайлівна згадує, що через хворобу пішла до школи на рік пізніше – у 1938 році. «До школи мене на спині носила мати, а додому забирав двоюрідний брат, теж на спині».
Вона також згадала, як після другого голодомору влада не пускала людей на цвинтар до могилок, в яких були поховані сотні померлих. «На цвинтарі ми ставали один біля одного в рядок поблизу занедбаних могилок, тримали в руках свічки й тихо молилися, бо голосити не можна було. Це вважали злочином», – згадує Тетяна Мокра.
Жінка розповіла, що після сьомого класувирішила поступити в училище. Треба було написати автобіографію:«У тій біографії я розповіла про ті страшні події, показала написане директору школи, а він був доброю людиною».Прочитавши трагічні рядки, що линули із зболілого серця, директор сказав, що не можна того писати, бо це –правда. Він сфальшував біографію. «Я зазначила, що батька судили в 1933-му, а він написав, що тато помер у 1932 році і похоронений на сільському цвинтарі. Я дуже вдячна тим людям, які допомогли мені вижити та здобути освіту», - розповіла Тетяна Мокра.
Тетяна Михайлівна працювала 54 роки викладачем педагогіки та психології. На цей час - голова Товаристваполітв’язнів і репресованих Галицького району Львова.
87-річна Лідія Щедра із села Брідок, що також Київщині, вважає, що Голодомор був спланованим і добре підготовленим.
«Наша хата стояла біля нового господарства колгоспу. Я бачила, як жінки в 1930 році брали штурмом конюшню, куди було звели всіх корів. Жінки розібрали стіну і вивели своїх корів. Мама привела нашу в двір і сказала: "Дітки, тепер ми будемо з молочком".
Жінка розповідала, що завдяки корові вони й вижили. «Мати разом із ще однією сім’єю тримали корову за 30 км від нашого дому. Кожного тижня ходила за продуктами».
«Від голоду в моїй сім’ї ніхто не помер. Але ми мали жертву режиму через інші обставини. Спочатку нас було троє дітей. Тоді забороняли різати свиней. З 1931 на 1932 рік перед Різдвом батьки, попри всі заборони, таємно закололи свиню. Зробили в садку з ряден халабуду, і в ній вночі розбирали худобу. М'ясо приносили до хати. Нас малих поклали в сусідній кімнаті, яка не опалювалася. Старша від мене на два роки сестричка простудилася та за тиждень померла від запалення нирок.
Згодом у хаті Лідії Щедрої все перевертали, витрушували скриню, шпичками шукали продукти.
«Мені запам’яталося, як у березні вивозили зерно з колгоспної комори. Була запряжена підвода із червоним плакатом. Знову жінки дуже кричали та перевернули воза. Мій батько тоді працював бухгалтером у колгоспі. Він сміявся разом із жінками. Вони всі дуже голосно реготали. Це стало причиною того, що мого батька заарештувати», – розповіла вона.
Лідія Щедра також згадала, як її батько їздив на Кубань та обмінював одяг, подушки, рядна на хліб. Одного разу він повертався приблизно о першій годині ночі. Село лежало далеко, залізниця була аж у Білій Церкві. В дорозі у батька вкрали клунок. Пам’ятаю, як я довго чекала на батька, на кусень хліба, але того разу мені на піч не подали ні скибки. Того вечора наша сім’я залишилась голодна.
Під час вечора-реквієму на згадку про історичні події люди запалили свічки, прочитали молитву, вшанували померлих хвилиною мовчання.
