До редакції IA ZIK надійшов лист від О. Гнатенко з родиною – мешканців м. Сватове, що на Луганщині. Сватівчанка висловлює слова вдячності українським бійцям, зокрема, і зі Львівщини, які воюють зараз на сході України, та їхнім родинам.
Подамо текст у повному обсязі:
«Ще півроку тому навряд чи хтось з львів’ян згадав би маловідоме провінційне місто Сватове, а тим більше рік тому, в листопаді 2013 року, коли вся увага була прикута до Майдану, до революції, за якою спостерігав весь світ. Затамувавши подих, ми слідкували за подіями в столиці,від яких іноді ставало страшно і моторошно.
Але Майдан переміг. Але з великою Перемогою прийшла нова біда – російська «чума». І в дурному сні не можна було уявити того, що переживає зараз наша ненька-Україна. Не стояли осторонь подій проукраїнськи налаштовані сватівчани.
Мер міста Рибалко Є.В. завжди займав активну громадську позицію, протистояв районним провладним лідерам. У січні-лютому він об’єднав усіх небайдужих людей і почав боротьбу не тільки проти районної влади, яка всіляко протистояла революції перемін, але й став на заваді першим проявам сепаратизму та вилазкам російських найманців.
Але це, безумовно, не могло зупинити нахабного, підступного,озброєного ворога. І більшість луганчан та донеччан, без заперечень, багато в чому винні самі: захотілось кращої «долі» – отримали те, що маємо. Бо за все треба платити, і цю зависоку ціну тепер платить вся Україна. Та мова зараз не за «східняків».
За останні півроку нам довелося близько познайомитися не з однією сотнею бійців: моїми земляками, харків’янами (молоденькими хлопцями,які ще в травні цього року були мобілізовані і відправлені в Луганську область. Деякі з них – уродженці Росії. Вони зовсім не розуміли, що коїться і чому вони повинні захищати країну від колись братнього народу), з чернігівцями, киянами, житомирянами.
Але ваші земляки, львів’яни,які восени прибули на Луганщину – прості, щирі, доброзичливі. Хоч майже всі з них набагато молодші за нас, ми багато чому у них вчимося. Незважаючи на надзвичайно тяжкі умови перебування, вони ніколи не скаржаться, не втрачають почуття гумору, завжди усміхнені,живуть з надією на краще майбутнє, з вірою і надією на Бога.
Вони завжди радіють кожній звісточці з дому, листівочкам, переданим волонтерами, які малюють і пишуть чужі рученята. Мабуть, заради майбутнього дітей вони і пішли добровольцями на цю безглузду війну, заради захисту східних рубежів нашої держави. Вони справжні чоловіки.
З бійцями одного з підрозділів 3-го батальйону територіальної оборони Львівської області, який очолює Степан Остапович Буняк, ми познайомились на одному з блокпостів. Серед бійців люди різного віку і професій. Так, командир – голова селищної ради. Є майстер друку фотографій, складач потягів, працівник ринку, кухар, держслужбовець, будівельник.
Люди різні, але живуть як одна родина, підтримуючи один одного. Особливо хочеться сказати про командира – Степана Остаповича. З глибокою повагою ставимось до нього, бо він мудрий, розумний і дуже скромний. Підлеглі, здається,розуміють його з півслова,а він, як батько, дбає про кожного з них.
Він виховує і береже не тільки бойовий дух своїх побратимів,але й піклується,щоб в час нетривалого відпочинку їм було ситно, тепло і затишно. Важко уявити, щоб хтось з селищних або сільських голів Луганщини пішов як Степан Остапович служити у військо.
Хочу підібрати щирі слова і про наших добрих друзів – Ігоря Русіника,Тараса Горбачевського, Антонія Радомського. Якби ближче не познайомилась з Антіном,то не знала б що він не професійний кухар (він деякий час готував їжу бійцям), а працює у Львівській облраді, маючи за плечима дві вищі освіти та закінчивши академію управління персоналом при Президентові України.
До лав Збройних сил України він пішов добровольцем. Вдома на нього чекають троє діток. Велике враження справило на мене знайомство з Михайлом Ковальчуком, якому нещодавно виповнилось 30 років. Він з сім’ї, де зростало 16 дітей.
Цей список життєвих історій можна продовжувати безкінечно, бо кожен боєць – непроста особистість, і не хотілось би когось образити своєю неувагою. Вони всі заслуговують на братерську любов і повагу.
Ці люди не просто в нашому житті і серці. Я хочу низько вклонитися родинам наших друзів, бо розумію, якби не вони – було б і в нашім краю таке саме Щастя-нещастя, де сьогодні гинуть ні в чому невинні діти. І хто знає, де б зупинився ворог.
Довіку маємо завдячувати їм за все,що вони роблять для нас і всієї багатостраждальної України. Маю надію,що війна скоро скінчиться і країна почне будувати своє світле майбутнє. Слава Україні!».
- 1 перегляд
